Вперше в актах первинного права європейських інтеграційних утворень право на здоров'я людини згадується у ст. 69 Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), укладеного у 1951 р. Німеччиною, Францією, Бельгією, Нідерландами, Італією і Люксембургом. У вказаній нормі зазначається, що держави-члени ЄОВС вживають заходів, спрямованих на усунення будь-яких обмежень за національною ознакою під час прийому на роботу у вугільній і сталеливарній промисловості працівників, які є громадянами держав-членів, що мають визнану кваліфікацію у вугледобувному або сталеливарному виробництві, з урахуванням обмежень, обумовлених основними вимогами охорони здоров’я і публічної політики.
Наступним етапом європейської інтеграції стало укладення Німеччиною, Францією, Бельгією, Нідерландами, Італією і Люксембургом в 1957 р. у Римі Договору про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) і Договору про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
У Договорі про Євроатом здоров’я громадян як об’єкт правового захисту згадується уже 15-ти випадках. Більш того, необхідність створення умов для виключення небезпеки для життя і здоров’я громадян названа Високими договірними сторонами однієї з причин укладення вказаного договору у його преамбулі. Здоров’ю та безпеці присвячена окрема глава 3, відповідно до якої для захисту здоров’я працівників та громадян у цілому Комісією Товариства повинні бути встановлені так звані базові стандарти. Під базовими стандартами розумілися максимально допустимі дози, сумісні з адекватною безпекою, а також фундаментальні принципи регулювання обстеження здоров'я працівників.
Згідно зі ст. 96 Договору про Євроатом необхідність охорони громадського здоров’я (поряд з вимогами громадського порядку та громадської безпеки) може служити підставою для обмежень за ознакою національної приналежності на доступ до роботи в ядерній галузі. Легко помітити, що дана підстава для обмежень кореспондує з раніше згаданою підставою, що міститься у ст. 69 Договору про ЄОВС.
У цілому охорона здоров’я, як підстава для обмеження прав, зустрічається у міжнародних договорах і національному законодавстві держав досить часто (див., наприклад, ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Договори, укладені в рамках інтеграційних процесів в Європі, у цьому відношенні не є винятком, що особливо добре ілюструється Договором про заснування ЄЕС, укладеним в 1957 р. На базі цього договору починають функціонувати складний і розгалужений механізм управління Співтовариствами та система юрисдикційного контролю, яка поступово набуває все більш активного і всеосяжного характеру. Будучи виключно важливим для розвитку європейської інтеграції документом, що заклав основні напрями співпраці держав у Співтоваристві на довгі роки, Римський договір не зробив істотного вкладу в наділення інтеграційних утворень повноваженнями в області охорони здоров’я. Здоров’я громадян у даному акті згадується у п'яти випадках, але кожного разу у якості підстави для обмеження прав, які не закріплюють за інститутами Співтовариства додаткових повноважень у сфері охорони здоров’я.
З точки зору розвитку охорони здоров’я на комунітарному рівні Римські договори не представили істотних кроків вперед, зберігши лише постійну увагу до питання здоров’я працівників. Це логічно, тому що інтеграція переслідувала, насамперед, економічні інтереси. Особлива увага до захисту здоров’я працівників може бути пояснена бажанням держав-членів уникнути ослаблення національного законодавства, що регулює права працівників і охорону навколишнього середовища, виникнення ситуації соціального та екологічного демпінгу за допомогою встановлення чітких вимог на рівні Співтовариства.
У 80-ті роки правова база для соціальної політики на комунітарному рівні в цілому була розширена завдяки прийняттю двох важливих документів: Єдиного європейського акту та Хартії основних соціальних прав трудящих Співтовариства. Єдиний європейський акт вперше позначив завдання формування єдиного соціального простору і закріпив положення про відповідальність держав-членів за вирішення соціальних проблем. Хартія, підписана у 1989 р. і не мала обов’язкової юридичної сили, містила в собі положення стосовно більше 40 дій з підтримки соціального виміру в рамках побудови спільного ринку, одним з яких була охорона здоров’я і забезпечення безпеки на робочому місці. У цілому ж як Єдиний європейський акт, так і Хартія основних соціальних прав трудящих Співтовариства не закріпили за Співтовариствами відокремлених повноважень у сфері охорони здоров’я.
Ситуація змінилася з набуттям чинності Договору про Європейський Союз, укладеного в 1992 р. ( Маастрихтський договір), який вперше вказав, що одним з напрямів діяльності Товариства є сприяння у досягненні високого рівня захисту здоров’я населення. Ще більш значущим є той факт, що даний договір доповнив Римський договір про ЄЕС окремим розділом «Охорона здоров'я», який включає відповідну ст. 129. Згідно з цією статтею Європейське співтовариство сприяє забезпеченню високого рівня захисту здоров'я людей шляхом заохочення співробітництва між державами-членами і, якщо необхідно, надає підтримку їхнім діям.
Дії самого Товариства повинні бути спрямовані на профілактику хвороб, зокрема значних загроз для здоров'я, включаючи наркотичну залежність сприяти вивченню їх причин і поширення, так само як і розвитку інформації та освіти в галузі охорони здоров'я. На держави-члени покладається обов'язок у співпраці з Комісією узгоджувати політику і програму у вказаних областях охорони здоров'я. Комісія може висувати будь-які корисні ініціативи для сприяння такому співробітництву.
В Маастрихтському договорі приділено певну увагу таким напрямам захисту здоров’я, як охорона навколишнього середовища та захист прав споживачів, норми про які виділені в окремі розділи Договору про Співтовариство.
Маастрихтським договором було передбачено, що в 1996 р. буде скликана конференція урядів держав-членів для внесення нових змін до установчих документів Спільноти. Така конференція відбулася, і її результатом стали: підписаний у 1997 р. Амстердамський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, договори про заснування Європейського Співтовариства та деякі пов’язані з ними акти. Амстердамський договір істотно змінив ст. 129 Договору про Співтовариство, яка відповідно до нової нумерації стала ст. 152. Відповідно до вимог цієї статті Договору при визначенні, застосуванні всіх політик та дій Співтовариства повинен бути забезпечений високий рівень захисту здоров’я людини. Ця теза є вкрай важливою, оскільки за відсутності ясно виражених повноважень Співтовариства з охорони здоров’я вказана вимога дає можливість проведення політики у сфері охорони здоров’я на комунітарному рівні, занурюючи її в усі політики Співтовариства. Це зіграло дуже важливу роль у визначенні векторів розвитку правозастосовчої практики Європейського суду. Наприклад, у рішенні British American Tobacco (Investments) and Imperial Tobacco (2002) про те, що при посиланні на ст. 95 Договору про ЄС як правового базису законодавець не може виключати того, що чинником, який лежить в основі прийнятого рішення, є громадське здоров’я. Крім того, оскільки при прийнятті будь-яких дій Співтовариством повинен бути забезпечений високий рівень захисту здоров’я людини, такий же рівень захисту слід забезпечувати і при здійсненні заходів щодо гармонізації.
Скликання нової міжурядової конференції, де було вироблено текст підписаного в 2007 р. Лісабонського договору, що змінює Договір про Європейський Союз і Договору про заснування Європейського співтовариства. В даному комплексі договірних документів поняття здоров’я людини згадується найбільш часто за всю історію первинних джерел права європейських інтеграційних об’єднань.
Джерело: Українське право
_03_03.png)
