В узагальненні судової практики розгляду спорів про компенсацію шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, зробленому в Чернівецькому районному суді Вінницької області, наголошується, що саме суд визначає ступінь вини заподіювачів шкоди в процентному відношенні та враховує всі обставини, пов’язані із завданням шкоди. З узагальнення можна дійти висновку, що складних та спірних питань у суддів Чернівецького райсуду під час розгляду справ цієї категорії протягом періоду, який аналізується, не виникало.
Правові підстави відшкодування
Позови, що виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, подаються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними гл.1 розд.III Цивільного процесуального кодексу. Однак позивач має право на подання такого позову й за своїм зареєстрованим місцем проживання чи перебування або за місцем завдання шкоди (чч.3, 6 ст.110 ЦПК) чи виконання договору в разі виникнення спору із договору страхування (ч.8 ст.110 ЦПК).
Як свідчить практика, суб’єктний склад сторін у спорах цієї категорії, як правило, такий:
• учасники ДТП;
• володільці-користувачі транспортних засобів;
• власники джерел підвищеної небезпеки, з якими винні особи перебували в трудових відносинах;
• страхові компанії, з якими власники транспортних засобів перебували в договірних відносинах;
• особи, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями;
• треті особи, зазвичай водії, які не заявляють
самостійних вимог.
Позивачами в таких справах можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду. Відповідачами виступають:
• володілець транспортного засобу;
• винна особа — володілець транспортного засобу;
• винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом;
• власник (володілець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним;
• роботодавець — за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов’язків;
• страхова компанія — за шкоду, завдану застрахованою особою;
• батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених стст.1178, 1179, 1183, 1186 та 1187, 1188 Цивільного кодексу.
Питання відповідальності
Частиною 2 ст.1187 ЦК встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Відповідальність у таких випадках має нести винна в завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля чи людина, яка керувала автомобілем та з вини якої сталася ДТП. Тобто якщо особа під час керування автомобілем має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційний документ на нього, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (п.2.2 Правил дорожнього руху).
Винятки із цього правила встановлено чч.3, 5 ст.1187 ЦК, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядчик тощо), звільняється від обов’язку відшкодування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння авто третьою особою, завдання шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Зазначені випадки мають бути
підтверджені належними доказами (матеріалами кримінальної справи, якими встановлюється факт неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом; документами, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілого), про що обов’язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення.
Не вважається особою, яка провадить діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керувала транспортним засобом у зв’язку з виконанням своїх трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише в порядку регресу відповідно до ст.1191 ЦК.
Факт наявності між володільцем та особою, яка керувала джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального
страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби тощо). Проте на виникнення обов’язку володільця джерела підвищеної небезпеки щодо відшкодування заподіяної ним шкоди впливають такі обставини:
• в який час було заподіяно шкоду (службовий чи неслужбовий);
• було джерело підвищеної небезпеки ввірено працівникові в процесі виконання ним трудових обов’язків чи він самовільно, неправомірно використав його в особистих цілях.
У п.8 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 №4 (зі змінами) визначено, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою він перебуває в трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу. Тож положення ст.1172 ЦК стосуються відшкодування як майнової, так і моральної шкоди.
У всіх випадках подання позову про відшкодування шкоди проти володільця наземного транспортного засобу слід обов’язково з’ясовувати, чи була
застрахована в установленому законом порядку його відповідальність полісом обов’язкового страхування на момент завдання шкоди. Якщо так, необхідно вирішити питання про залучення страховика до участі у справі.
На що вказує вирок?
Під час розгляду справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої постановлено вирок, що набрав законної сили, або винесено постанову в справі про адміністративне правопорушення, це судове рішення є обов’язковим для суду лише щодо з’ясування питань, чи мали місце такі дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позовну заяву, яка випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може тільки вирішувати питання про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст.212 ЦПК. На підтвердження висновку суду щодо розміру збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також навести докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад урахування матеріального
становища відповідача або вини потерпілого).
Доводити відсутність своєї вини відповідно до вимог ч.2 ст.1166 ЦК має заподіювач шкоди, а не позивач — наявність вини відповідача, хоча й не позбавлений цього права. Дійсно, положення ч.3 ст.61 ЦПК фактично позбавляють особу, вину якої встановлено вироком у кримінальній справі або постановою у справі про адміністративне правопорушення, можливості спростувати наявність такої вини. Проте вказана процесуальна норма не дає підстав за будь-яких обставин уважати невинною в ДТП особу, відносно якої не порушувалося кримінальне провадження та не складався протокол про адміністративне правопорушення. У цьому випадку вину такої особи може бути підтверджено чи спростовано іншими належними й допустимими доказами, передбаченими ЦПК (ст.57), зокрема висновком судової автотехнічної експертизи, письмовими доказами тощо. У випадку встановлення вини особи в ДТП постановою про притягнення до адміністративної відповідальності ця особа не позбавлена права доводити протиправність дій інших учасників ДТП та причинний зв’язок цієї протиправності із завданою шкодою.
Вина в процентному співвідношенні
Слід уважати правильним, коли суд визначає ступінь вини заподіювачів шкоди в процентному відношенні та враховує всі обставини, пов’язані із завданням шкоди, зокрема форму вини щодо порушення ПДР. Частиною 2 ст.1188 ЦК встановлено, що в тих випадках, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані відшкодувати її незалежно від їхньої вини. Відповідно до ч.1 ст.1190 ЦК особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
Пасажир транспортного засобу підпадає під категорію «інші особи», яким завдано шкоди внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки. Отже, якщо при зіткненні кількох автомобілів постраждав пасажир або пішохід, обов’язок компенсувати потерпілому шкоду покладається на всіх володільців небезпечних об’єктів солідарно, незалежно від їхньої вини.
Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п.3 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.92 №6 «шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них в частині, заподіяної
нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам».
За загальним правилом, розмір компенсації шкоди встановлюється законом або домовленістю сторін, а в разі наявності спору між сторонами — судом.
Право на відшкодування
Порядок визначення шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, врегульовано гл.82 ЦК. Крім того, відповідні роз’яснення дано у вищезазначеній постанові Пленуму ВС від 27.03.92. Згідно з правовими нормами при визначенні розміру шкоди враховується розмір майнової шкоди, спричиненої майну або особистим немайновим правам потерпілого. Під шкодою, що має бути відшкодована, розуміють знешкодження або зменшення блага потерпілого внаслідок порушення його матеріальних прав або приниження нематеріальних благ (життя, здоров’я тощо).
Відповідно до ч.1 ст.1195 ЦК у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізична особа має право на відшкодування їй заробітку (доходу), втраченого нею «внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності», а також на відшкодування «додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо».
Розмір шкоди, завданої смертю потерпілого, відшкодовується за правилами стст.1200—1201 ЦК, відповідно до яких таке право «мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті», та особа, «яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника».
Право на відшкодування шкоди, завданої майну фізичної та юридичної особи, має власник (ч.3 ст.386 ЦК) та/або особа, яка має речове право на чуже майно (ст.396 ЦК).
Вирішуючи питання про компенсацію шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір
такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення ст.1192 ЦК, згідно з яким «з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків, що підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі».
Порядок покриття шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням авто, детально регламентовано ст.30 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів» від 1.07.2004 №1961-IV (з відповідними змінами). Згідно з нею «транспортний засіб уважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необгрунтованим. Ремонт вважається економічно необгрунтованим, якщо передбачені згідно з аварійним сертифікатом (рапортом), звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним аварійним комісаром, оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу
перевищують вартість транспортного засобу до ДТП. Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП». Право на залишки транспортного засобу отримує страховик чи Моторне транспортне страхове бюро.
Вважається, що положення цієї норми на підставі ст.8 ЦК можуть застосовуватися при компенсації шкоди не тільки страховиком, а й іншими особами, які несуть відповідальність за її заподіяння. У будь-якому випадку обов’язок доведення розміру шкоди лежить на позивачеві, а експертиза може бути призначена судом тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі.
При оцінці розрахунків шкоди, спричиненої транспортному засобу внаслідок ДТП, викладених у висновках автотоварознавчих експертів і розрахунках страхових відшкодувань, здійснених страховиками, слід брати до уваги положення Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 24.11.2003 №142/5/2092 (зі змінами).
Моральна шкода
Розглядаючи позови про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід ураховувати, що згідно з ч.2 ст.23 ЦК право на це мають лише фізичні особи. Частиною 3 ст.23 ЦК встановлено, що «моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування… визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості».
При оцінці моральної (немайнової) шкоди, спричиненої потерпілим, суд повинен належним чином оцінювати ступінь їх немайнових витрат, а також у випадках пред’явлення таких вимог до страховиків ураховувати положення ст.611 ЦК про те, що таке відшкодування може бути застосовано лише у передбачених законом або договором випадках порушення страховою компанією зобов’язань, і виходити з того, чи передбачено укладеним договором можливість такого відшкодування страховиком. Необхідно звернути увагу
на те, що п.22.3 ст.22 закону №1961-IV і п.3 ч.2 ст.23 ЦК обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої пошкодженням майна, покладено на особу, яку визнано винною в скоєнні ДТП.
При визначенні розміру відшкодування шкоди, завданої здоров’ю потерпілої особи (розміру відшкодування заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, додаткових витрат, стороннього догляду тощо), суд повинен звертати увагу на виплати, без урахування яких згідно з ч.3 ст.1195 ЦК визначається шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Також слід ураховувати, що у випадках, коли середньомісячний заробіток потерпілого, виходячи з якого встановлюється розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), є меншим від 5-кратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку згідно з вимогами ст.1197 ЦК обчислюється, саме виходячи з 5-кратного розміру мінімальної зарплати, а не фактичного за місцем роботи, а розмір втраченого доходу від підприємництва — на підставі даних державної податкової служби (ст.1198 ЦК).
Джерело: http://zib.com.ua/
_03_03.png)
