Особа, котра набула право власності на частину будівлі, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких остання належала попередньому власнику. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 11 лютого 2015 року №6-2цс15, текст якої друкує "Закон і Бізнес".
11 лютого 2015 року м.Київ №6-2цс15
Судові палати в цивільних та господарських справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,
Сімоненко В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 16 до Особи 17, третя особа — Особа 18,про поділ земельної ділянки та зобов’язання вчинити дії; за зустрічним позовом Особи 17 до Особи 16, третя особа —Особа 18, про поділ земельної ділянки, за заявою Особи 16 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.09.2014,
ВСТАНОВИЛИ:
У червні 2013 року Особа 16 звернулася до суду із позовом до Особи 17, третя особа — Особа 18, про поділ земельної ділянки та зобов’язання вчинити дії.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що їй належить 75/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями та 1/2 частина земельної ділянки загальною площею 0,1514 га за Адресою 1, з яких 55/100 частин житлового будинку із надвірними будівлями — згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 1.12.2001, а ще 20/100 частин 22.03.2003 їй продав Особа 17.
Посилаючись на те, що при переході права власності на 20/100 частин будинку з надвірними будівлями до неї перейшла й частина земельної ділянки, яка повинна відповідати розміру придбаної її частини житлового
будинку з надвірними спорудами, а відповідач без її згоди збудував на земельній ділянці, яка не поділена, фонтан та дитячий басейн, просила суд провести поділ цієї земельної ділянки пропорційно їхнім часткам у жилому будинку.
У вересні 2013 року Особа 17 звернувся до суду із зустрічним позовом до Особи 16, третя особа — Особа 18, про поділ земельної ділянки, мотивуючи його тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 1.12.2001 йому та Особі 16 належить по 1/2 частини земельної ділянки, розташованої за Адресою 1, тобто по 0, 0757 га кожному, та житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого на цій земельній ділянці: 45/100 частин належить йому, а 55/100 частин — Особі 16. Згідно із договором купівлі-продажу від 22.03.2003 він продавОсобі 16 20/100 частини будинку з надвірними будівлями без укладання угоди про перехід права власності чи користування на 20/100 частин спірної земельної ділянки. Особа 17 просив суд провести поділ земельної ділянки по 50/100 частин кожному.
Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 6.06.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22.07.2014, позовні вимоги Особи 17 задоволено, а позовні вимоги Особи 16 задоволено частково. Виділено Особі
16 та Особі 17 по 0,0757 га земельної ділянки, розташованої за Адресою 1, розділивши її відповідно до першого варіанта поділу земельної ділянки, визначеного висновком судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 14.03.2014 №СЕ-1-1200/13.
Ухвалою ВСС від 25.09.2014 рішення Бородянського районного суду Київської області від 6.06.2014 та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22.07.2014 залишено без змін.
У заяві про перегляд судових рішень Особа 16 порушує питання про скасування ухвали ВСС від 25.09.2014 та направлення справи на новий розгляд до ВСС з підстав неоднакового застосування касаційним судом норми матеріального права, а саме — ст.88, ч.4 ст.120 Земельного кодексу.
На обгрунтування заяви Особи 16 додано ухвали ВСС від 14.09.2011, 16.03.2011, 25.04.2012 та постанову Вищого господарського суду від 24.02.2010, в яких, на її думку, до подібних правовідносин по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
Ухвалою ВСС від 12.01.2015 справу допущено до провадження у Верховному Суді в порядку гл.3 розд.V Цивільного процесуального кодексу.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві
доводи, судові палати у цивільних та господарських справах ВС уважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом ст.3604 ЦПК, суд задовольняє заяву про перегляд справи ВС і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що батькові сторін — Особі 19 належали на праві власності:
— житловий будинок за Адресою 1 та належні до нього господарські будівлі і споруди відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого Бородянською державною нотаріальною конторою 12.12.91 №3162, зареєстрованого в Ірпінському бюро технічної
інвентаризації 17.12.91 №66;
— земельна ділянка площею 0,1514 га для обслуговування житлового будинку за Адресою 1 згідно із державним актом на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення Бородянської селищної ради Київської області від 1.06.95 №511 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 30.07.98 № 90.
Інформація 1 Особа 19 помер.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 1.12.2001 спадкоємці набули права спільної часткової власності на будинок: Особа 16 — на 55/100 частин; Особа 17 — на 45/100 частин, які зареєстровані у встановленому законом порядку 1.12.2001.
22.03.2003 Особа 17 за договором купівлі-продажу продав Особі 16 20/100 частин указаного житлового будинку з частинами господарських будівель і споруд, які зареєстровані у встановленому законом порядку 16.04.2003.
Таким чином, судом установлено, що Особі 16 належить на праві власності 75/100 частини житлового будинку, господарських будівель і споруд, а Особі 17 — 25/100 його частин.
Згідно зі свідоцтвом про право власності на спадщину за законом від 1.12.2001 земельна ділянка площею 0,1514 га, розташована за Адресою 1, є власністю сторін у рівних частинах, тобто по 1/2 частині.
На час вирішення справи сторони у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку не оформили.
Ухваливши на підставі ч.4 ст.88 ЗК рішення про поділ земельної ділянки в рівних частках — по 1/2 частині, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з факту набуття сторонами в порядку спадкування земельних ділянок саме в таких розмірах.
Суд також на підставі ст.120 ЗК (в редакції, яка діяла на час укладення сторонами договору купівлі-продажу житлового будинку з частинами господарських будівель і споруд — 22.03.2003) дійшов висновку про те, що при переході до Особи 16 права власності на 20/100 частин будинку право на відповідну частину земельної ділянки до неї не перейшло, оскільки сторони не уклали будь-яких цивільно-правових угод щодо земельної ділянки.
Разом з тим зі змісту доданих до заяви ухвал ВСС від 14.09.2011, 16.03.2011, 25.04.2012 та постанови ВГС від 24.02.2010, на які посилається заявниця як на підставу
перегляду судового рішення, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.
Так, скасовуючи судові рішення про встановлення порядку користування земельною ділянкою, суд касаційної інстанції 14.09.2011 зазначив, що, оскільки будь-які документи, котрі визначають правовий статус земельної ділянки у сторін відсутні, підстав для застосування норми ч.1 ст.88 та ч.4 ст.120 ЗК немає.
В ухвалі ВСС від 16.03.2011 зазначено, що на підставі ст.88 ЗК може бути визначений порядок користування земельною ділянкою, що перебуває в спільній частковій власності, проте правовий статус земельної ділянки, щодо якої заявлено позов, судами не визначений, оскільки правовстановлюючі документи відсутні.
В ухвалі ВСС від 25.04.2012 про поділ земельної ділянки судом зроблено висновок про те, що при поділі земельної ділянки, на якій розташований будинок, право спільної часткової власності на який сторони набули у 2003 році, слід ураховувати положення ч. 4 ст.120 ЗК та виходити з розміру часток сторін у вартості будинку, господарських будівель і споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.
У постанові ВГС від 24.02.2010 суд зазначив, що відповідно до ст.125 ЗК право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права, а відповідно до ч.1 ст.120 ЗК до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
У той самий час суд касаційної інстанції в ухвалі, яка переглядається, положення ч.4 ст.120 ЗК не застосував та дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка, на яку сторони у встановленому ст.125 ЗК порядку не зареєстрували своїх прав, підлягає поділу відповідно до їх часток, набутих в порядку спадкування (по 1/2 частині), без урахування набутої Особою 16 22.03.2003 частки жилого будинку, оскільки чинна на той час норма ст.120 ЗК не передбачала автоматичного переходу (без укладення окремого цивільно-правового договору щодо земельної ділянки) у власність чи користування частини земельної ділянки пропорційно набутої частини об’єкту нерухомості.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.88, чч.1 та 4 ст.120 ЗК в поєднанні з нормою ст.125 ЗК.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у
застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати в цивільних і господарських справах ВС виходять із такого.
Відповідно до чч.1, 2 ст.78 ЗК (2001 року) право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття «земельна ділянка як об’єкт права власності» визначено в ч.1 ст.79 ЗК як частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Нормами ч.2 ст.6, ч.1 ст.22, ч.1 ст.23 ЗК (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі й одержання державного акта про право власності на землю.
Аналогічними за змістом нормами ст.81 ЗК також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.
Судом установлено, що спірна земельна ділянка як об’єкт права власності визначена державним актом на право власності на землю, виданим Особі 19, зареєстрованим 30.07.98 в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю №90.
Таким чином, оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов’язків (спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), то суд дійшов правильного висновку про те, що у зв’язку з прийняттям Інформація 1 спадщини в сторін із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, яка з моменту отримання Особою 19державного акта є об’єктом права власності.
На відміну від норми ст.30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю та споруду, ч.1 ст.120 ЗК (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку — 22.03.2003) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі
цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).
Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, розташовані на ній, також визначається на підставі договору (ч.2 ст.120 ЗК).
Разом з тим при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід ураховувати таке.
Частина 4 ст.120 ЗК (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо іншого не передбачено в договорі відчуження будівлі і споруди.
Аналіз змісту норм ст.120 ЗК в їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкта нерухомості із земельною ділянкою,
на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває в прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч.4 ст.120 ЗК, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК в поєднанні з нормою ст.125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на
нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
Дійшовши у зв’язку із цим правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка з моменту отримання і реєстрації державного акта є об’єктом права власності і предметом поділу між співвласниками, суд разом з тим безпідставно не застосував до правовідносин сторін норму ч.4 ст.120 ЗК та помилково здійснив поділ земельної ділянки без врахування цієї норми.
Частиною 1 ст.356 ЦК передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до стст.364, 367 ЦК кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є в спільній частковій власності, в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст.183 ЦК.
Аналогічне положення закріплено в ч.3 ст.88 ЗК.
За нормою ст.87 ЗК, право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.
Частиною 1 ст.88 ЗК передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою,
що перебуває в спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди — в судовому порядку.
Відповідно до ч.4 ст.88 ЗК учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
Виходячи з того, що володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, при застосуванні ст.88 ЗК при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно утискає законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості незалежного користування своєю частиною будинку,
фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала в користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.
Оскільки суд здійснив поділ земельної ділянки без урахуванням зазначених вимог закону, то відповідно до чч.1, 2 ст.3604 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судові палати в цивільних та господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛИ:
Заяву Особи 16 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 25.09.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело:http://zib.com.ua/
_03_03.png)
