Загальні умови надання споживчого кредиту не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, якщо вони не підписувалися відповідачем. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 11 лютого 2015 року №6-240цс14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".
11 лютого 2015 року м.Київ №6-240цс14
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом
Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до Особи 8 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за заявою Особи 8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.07.2014,
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2013 року ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3.07.2007 між банком і Особою 8 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ «ПриватБанк» надало відповідачці кредит у розмірі 3600 грн. зі сплатою 12% річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 3.07.2009.
Оскільки Особа 8 належним чином не виконала своїх грошових зобов’язань, банк просив стягнути з відповідачки заборгованість у розмірі 23002 грн. 93 коп., у тому числі: 2880 грн. 62 коп. заборгованості за кредитом, 9105 грн. 40 коп. заборгованості по процентах за користування кредитом, 342 грн. 80 коп. заборгованості по комісії за користування кредитом, 9102 грн. 54 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а також 1571 грн. 57 коп. штрафу за порушення строків унесення платежів.
Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11.02.2014 в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.05.2014 рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, постановлено стягнути з Особи 8 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі
23002 грн. 93 коп.
Ухвалою ВСС від 14.07.2014 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 8 на рішення суду апеляційної інстанції на підставі п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.
У поданій до Верховного Суду заяві Особа 8 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст.61 Конституції, ч.3 ст.254, стст.25—258, чч.1, 5 ст.261, стст.549, 1050 Цивільного кодексу.
На підтвердження своїх доводів Особа 8 наводить ухвали ВСС від 5.02.2014, 19.03.2014, 26.03.2014, 18.06.2014, 20.08.2014 та 3.09.2014.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.12.2014 справу допущено до провадження у ВС.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах ВС визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судами під час розгляду справи встановлено, що 3.07.2007 між банком та Особою 8 було укладено договір, за умовами якого ПАТ «КБ «ПриватБанк» надало відповідачці кредит у розмірі 3600 грн. зі сплатою щомісяця 1% на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до
3.07.2009, а також сплатою щомісячної винагороди за надану послугу в розмірі 43 грн. 20 коп. та одноразової винагороди 600 грн. за надану фінансову послугу. Договір складається із заяви кредитора та доданих до нього умов і правил надання банком послуг і тарифів.
22.10.2008 Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області було видано судовий наказ про стягнення з Особи 8 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором, однак визначена судом сума відповідачкою сплачена не була.
Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що надані банком при зверненні з позовом до суду умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка» (Стандарт), в редакції, які містять п.5.5 щодо збільшення строку позовної давності до 5 років, не можуть бути визнані такими, що приймалися сторонами при отриманні кредиту, оскільки в матеріалах справи наказного провадження про стягнення з Особи 8 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містяться умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка» (Стандарт), що були долучені банком до заяви про видачу судового наказу, які не містять п.5.5 щодо збільшення строків позовної давності до 5 років.
Кінцевий строк погашення кредиту сплив 3.07.2009, останній платіж відповідачка здійснила 18.05.2010, а до суду з позовом банк звернувся лише 23.09.2013, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов та відхиляючи заяву Особи 8 про застосування позовної давності, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до п.5.5 умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка» (Стандарт), які були долучені банком до позовної заяви, строк позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки-пені, штрафів за даним договором установлено сторонами тривалістю 5 років.
Проте у наданих для порівняння ухвалах ВСС суд касаційної інстанції виходив із того, що, оскільки умови надання споживчого кредиту відповідачем не підписані, і позивач не довів укладення між сторонами договору, який передбачав би збільшення строку позовної давності, застосуванню підлягає загальний трирічний строк позовної давності, передбачений законом.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: стст.256—258,
чч.1, 5 ст.261 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
Згідно з ст.1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю 3 роки (ст.257 ЦК).
Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.
Окрім цього, ч.1 ст.259 ЦК передбачено, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається в письмовій формі.
Відповідно до ст.207 ЦК правочин уважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.
Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписанні сторонами кредитного договору діяли умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності на підставі ст.259 ЦК, а матеріали справи наказного провадження про стягнення з Особи 8 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містять умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка» (Стандарт), в яких відсутні положення про збільшення строку позовної давності до 5 років. Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка» (Стандарт) не є складовою частиною укладеного між
сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались.
Отже, висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення строку позовної давності, є помилковим.
Відповідно до статті 3604 ЦПК Верховний Суд задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи викладене, ухвала ВСС підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись ст.3603 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 14.07.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки
на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело:http://zib.com.ua/
_03_03.png)
