Майно фізичної особи — підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя й предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 11 березня 2015 року №6-21цс15, текст якої друкує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
11 березня 2015 року м.Київ №6-21цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9 про визнання права власності та за зустрічним позовом Особи 9 до Особи 8 про визнання права власності, за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.10.2014,
ВСТАНОВИЛА :
У червні 2013 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до Особи 9 про визнання права власності.
Зазначав, що з 28.02.97 до 20.08.2013 він перебував у шлюбі з Особою 9. За час шлюбу ними було придбано: житловий будинок за Адресою 1; промислові магазини площею 38,5 та 93,22 м2, розташовані за Адресою 2, та автомобіль марки MERCEDES-BENZ S-350.
Посилаючись на те, що шлюб між ними розiрвано, проте згоди щодо поділу спільного сумісного майна не досягнуто, в процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, просив у порядку поділу зазначеного майна визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаних житлового будинку, автомобіля, промислових магазинів, коштів, розміщених на рахунках фізичної особи — підприємця Особи 9, і товарно-матеріальних цінностей фізичної особи —
підприємця Особи 9 і стягнути з Особи 9 на його користь 57304 грн. 45 коп. — 1/2 частину боргового зобов’язання, що стягнуто з Особи 9 та Особи 8 солідарно на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.05.2012.
У жовтні 2013 року Особа 9 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 8 про визнання права власності.
Посилаючись на те, що за час шлюбу нею та Особою 8 було придбано житловий будинок за Адресою 1 та автомобіль марки MERCEDES-BENZ S-350, просила в порядку поділу цього майна визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку, стягнути з Особи 8 на її користь 90 тис. грн. грошової компенсації за 1/2 частину зазначеного автомобіля та 57304 грн. 45 коп. — 1/2 частину боргового зобов’язання.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20.12.2013 позовні вимоги Особи 8задоволено частково: визнано за Особою 8 право власності на 1/2 частину житлового будинку за Адресою 1 та на 1/2 частину автомобіля марки MERCEDES-BENZ S-350; у задоволенні решти позовних
вимог відмовлено; зустрічні позовні вимоги Особи 9 задоволено частково: визнано за Особою 9 право власності на 1/2 частину житлового будинку за Адре-
сою 1; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 7.10.2014 рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20.12.2013 скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог Особи 8 про визнання права власності на 1/2 частину промислового магазину загальною площею 38,5 м2 та промислового магазину з мансардними спорудами загальною площею 93,22 м2, що розташовані за Адресою 2, ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог Особи 8 відмовлено; у решті рішення суду залишено без змін.
Ухвалою ВСС від 30.10.2014 відмовлено Особі 8 у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі з підстав, передбачених п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.
У заяві про перегляд ухвали ВСС від 30.10.2014 Особа 8 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.57, 60, 61 Сімейного кодексу, що потягло за собою ухвалення
різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обгрунтування заяви Особа 8
надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 21.08.2013, 11.05.2012, 23.11.2011, 30.10.2013, 18.12.2013 та 3.08.2011, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 26.01.2015 цивільну справу за позовом Особи 8до Особи 9 про визнання права власності та за зустрічним позовом Особи 9 до Особи 8 про визнання права власності допущено до провадження у ВС у порядку гл.3 розд.V ЦПК.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 8
доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом ст.3604 ЦПК, суд задовольняє заяву про перегляд справи ВС і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що з
28.02.97 до 20.08.2013 Особа 8 та Особа 9 перебували в шлюбі.
За час шлюбу ними набуте майно: житловий будинок за Адресою 1; автомобіль марки MERCEDES-BENZ S-350; нежитлові будівлі (промислові магазини) площею 38,5 та 93,22 м2,
розташовані за Адресою 2, які використовуються Особою 9 для здійснення підприємницької діяльності.
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3.12.2004 Особі 9 на праві приватної власності належить нежитлова будівля, а саме — промисловий магазин площею 38,5 м2, розташований за Адресою 2.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 1.01.2008 визнано за Особою 9
право власності на самочинно збудоване нерухоме майно — промисловий магазин площею 93,22 м2, розташований за Адресою 2. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно Переяслав-Хмельницького бюро технічної інвентаризації від 19.02.2008 за Особою 9 зареєстровано право власності на вказаний магазин.
Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію
фізичної особи — підприємця від 10.06.2003 Особа 9зареєстрована як фізична особа — підприємець.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 8 у частині визнання за ним права власності на 1/2 частину спірних магазинів, суд першої інстанції вважав, що спірні магазини використовуються Особою 9 як фізичною особою — підприємцем і належать їй як фізичній особі — підприємцю, і, застосувавши норми ст.52 Цивільного кодексу та стст.57, 61 СК, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи — підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, тому поділу не підлягає, при цьому Особа 8 має право лише на частку одержаних доходів від діяльності фізичної особи —
підприємця Особи 9.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог Особи 8 про визнання за ним права власності на 1/2 частину спірних магазинів і ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину зазначених магазинів, водночас змінив мотивувальну частину рішення суду, вказавши, що в разі, якщо майно
придбане за спільні кошти, воно є спільною сумісною власністю подружжя, та при переданні цього майна для здійснення підприємницької діяльності Особи 9 воно належить їй як приватному підприємцю, при цьому спірне майно повинно включатися до спільної маси й ураховуватись під час поділу; водночас другий з подружжя має право вимагати виплати йому сум (грошової компенсації за частку спірного майна) в разі пред’явлення такого позову й доведеності, що це майно було придбане за спільні кошти подружжя.
Разом з тим у рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.57, 60, 61 СК, містяться такі висновки:
— в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 21.08.2013 касаційний суд указав на те, що в силу положень ст.61 СК, з урахуванням рішення Конституційного Суду від 19.09.2012 №17-рп/2012 у справі за конституційним зверненням Приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч.1 зазначеної статті, спільним майном подружжя може бути й майно, яке використовується для господарської діяльності фізичною особою — підприємцем за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів;
— в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 11.05.2012 касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду, який, визнаючи за особою право власності на частину приміщення, що було придбане сторонами за час шлюбу й використовувалось одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності, виходив з того, що спірне приміщення збудоване за спільні кошти подружжя, а також з недоведеності факту, що це приміщення є майном фізичної особи — підприємця;
— в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 23.11.2011 касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду, який, установивши, що договір купівлі-продажу комплексу торгових павільйонів, які були придбані особою за час шлюбу, був укладений з покупцем як фізичною особою, а отже, сторони набули права спільної сумісної власності на спірні павільйони, тому розмір часток подружжя при поділі цього майна повинен визначатись за правилами ст. 70 СК; при цьому той факт, що придбавалось воно одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності та фактично з такою метою використовується, правового значення не має й правовий режим цього майна не змінює;
— в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних
справах ВСС від 30.10.2013 касаційний суд уважав, що спірні квартири були набуті за час шлюбу особою не як приватним підприємцем, а як фізичною особою, а факт визнання рішенням господарського суду права власності на вбудоване приміщення за особою як за приватним підприємцем не наділяє автоматично спірне приміщення статусом майна приватного підприємця, і дійшов висновку про наявність правових підстав для поділу спірного майна в порядку стст.60, 70 СК;
— в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 3.08.2011 касаційний суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, вказав, що з урахуванням положень ст.60 СК використання одним із подружжя нежитлового приміщення, яке придбане за час шлюбу на його ім’я як фізичної особи для заняття підприємницькою діяльністю без доведеності обставин придбання майна саме як фізичною особою — підприємцем, не свідчить про те, що це майно є його особистою власністю.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.57, 60, 61 СК.
Водночас порівняння ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 18.12.2013, в якій касаційний суд погодився з висновком апеляційного
суду про наявність правових підстав для поділу земельної ділянки, що придбана за час шлюбу, та визнання права власності на 1/2 частину цієї земельної ділянки за кожним із подружжя, із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних вис-
новків щодо заявлених позовних вимог.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК).
Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ст.61 СК).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано ст.63 СК, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є в спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено в ст.69 СК. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо іншого не визначено домовленістю між ними (чч.1, 2 ст.71 СК), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст.364 ЦК).
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені в ст.57 СК.
Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (ст.320 ЦК).
Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані гл.5 ЦК.
Так, згідно з ст.52 ЦК фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Фізична особа — підприємець, яка перебуває в шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм особистим майном і часткою в спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи — підприємця (яке використовується для господарської діяльності
фізичною особою — підприємцем) уважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.
Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи — підприємця може бути об’єктом спільної власності подружжя та предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, постановляючи ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 21.08.2013, 11.05.2012, 23.11.2011, 30.10.2013 та 3.08.2011, котрі надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.57, 60, 61 СК в подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте Особою 9 в
період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.
Разом з тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить Особі 9 як фізичній особі — підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.
Ухвалюючи рішення про відмову в поділі вищевказаного майна, апеляційний суд не врахував, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються ст.71 СК та що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.
Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст.71 СК, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (ч.2 ст.364 ЦК). При цьому відповідно до ч.3 ст.71 СК речі для професійних занять присуджуються тому з
подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Таким чином, суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції, не перевірив правильність застосування вищезазначених норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Отже, судове рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається ВС з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, що відповідно до ст.3604ЦПК є підставою для його скасування.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 30.10.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена
тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело: http://zib.com.ua/
_03_03.png)
