Невирішення питання про застосування позовної давності може свідчити про порушення конвенційних гарантій
Дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов’язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Наявність такої умови дисциплінує учасників правовідносин, запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах. Розглянемо, як це питання регулюється вітчизняним законодавством та тлумачиться Верховним Судом і Європейським судом з прав людини.
Пропущення строку
Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Її сплив, про що заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).
Крім того, згідно з роз’ясненнями, викладеними в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14, в позові має бути відмовлено, якщо стороною у спорі до ухвалення рішення заявлено про застосування позовної давності, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
ВС неодноразово звертав увагу на наявність «заяви сторони у спорі» як обов’язкову умову для застосування позовної давності. Наприклад, у справі №6-239цс14 (постанова від 4.02.2015) найвища судова інстанція зробила висновок, що із заявою про застосування позовної давності відповідач не звертався, а тому відсутні правові підстави для застосування позовної давності. Також у справі №6-738цс15 (постанова від 24.06.2015) наголошено, що позовна давність, як загальна, так і спеціальна, є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.
На практиці питання застосування позовної давності не завжди правильно вирішується під час розгляду різних справ. Як наслідок, ВС скасовує рішення нижчих інстанцій. Зокрема, одним із прикладів може слугувати справа №3-14гс14 (постанова від 13.05.2015) щодо визнання договору недійсним. За результатами її розгляду ВС дійшов висновку, що, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові, Вищий господарський суд визнав позов обгрунтованим і задовольнив його. Проте не вирішив питання про наслідки пропуску строку позовної давності, про що було заявлено стороною у спорі, і взагалі не застосував положення ст.267 ЦК під час розгляду справи.
«Дух» і «буква» конвенції
Крім того, невирішення питання про можливість застосування позовної давності може свідчити про порушення права на справедливий суд, закріпленого у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зауважимо, що ч.1 ст.6 конвенції гарантує справедливий і публічний розгляд справи впродовж
розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Специфічним у застосуванні положень конвенції є те, що багато її принципів не можна відразу побачити безпосередньо в тексті. Вони випливають з її «духу» і знаходять своє розкриття в практиці та позиціях ЄСПЛ.
Важливими для розуміння суті ст.6 конвенції є «зауваження» Суду про те, що хоча ця стаття гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил стосовно допустимості доказів чи того, яким чином вони повинні бути оцінені, що насамперед повинно регулюватися національним законодавством і національними судами (див., наприклад, справу «Гарсія Руїз проти Іспанії», №30544/96, §28).
Говорячи про принцип рівності сторін, Суд указує, що кожній зі сторін мають бути надані рівні можливості щодо представлення справи у такому вигляді, який не ставить її у невигідне становище стосовно свого противника (рішення у справі «Бацаніна проти Росії» від 26.05.2009 №3932/02, §22).
Крім іншого, принцип справедливості порушується
там, де національні суди ігнорують визначену, відповідну і важливу думку, висловлену заявником (див., зокрема, рішення у справах «Проніна проти України» від 18.07.2006 №63566/00, §25, та «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 №42310/04, §280).
Відповідно до прецедентного права Суду рішення судів і трибуналів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов’язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи (наприклад, справа «Гарсія Руїз проти Іспанії», §26).
Вказані принципи допомагають зрозуміти деякі важливі елементи справедливого суду. При цьому й саме питання застосування строку позовної давності тісно пов’язане з їх реалізацією.
Інтерпретація ЄСПЛ
Показовою в питанні застосування позовної давності в контексті ст.6 конвенції є справа «Grafescolo S.R.L. проти Молдови». В ній компанія-заявник стверджувала, що судовий розгляд був несправедливим, оскільки національні суди не взяли до уваги положення цивільного кодексу країни
стосовно позовної давності, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, а застосували нові положення ЦК Молдови.
Уряд стверджував, що строк позовної давності не міг бути застосований, оскільки національні суди визнали абсолютну недійсність договору купівлі-продажу.
У цій справі Суд послався на прецедентне право щодо дотримання вимог стосовно допустимості застосування процесуального закону як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд. Відзначалося, що роль позовної давності має велике значення під час інтерпретації преамбули конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство закону, що є обов’язковим для країн, котрі підписали конвенцію. Далі Суд повторює, що ст.6 документа зобов’язує суди обгрунтовувати свої рішення. (У справі «Руїз Торія проти Іспанії» (рішення від 9.12.94) ЄСПЛ установив, що відмова національного суду обгрунтувати відхилення заперечення стосовно спливу строку давності є порушенням цього положення).
Суд відзначив у цьому контексті, що строк позовної
давності був важливим аргументом, і якщо б він був узятий до уваги, то це, можливо, привело до відмови в позові. Попри це, Верховний суд Молдови не назвав жодних причин того, чому він не зважив на цей аргумент. У світлі викладеного ЄСПЛ дійшов висновку, що судовий розгляд не був справедливим, а отже, мало місце порушення ст.6 конвенції.
Таким чином, однією з вимог дотримання ст.6 конвенції є обгрунтованість судового рішення, що, до речі, передбачено й національним законодавством (наприклад, ст.213 Цивільного процесуального кодексу або ст.159 Кодексу адміністративного судочинства). Із цього випливає, що суди не повинні ігнорувати заяви про застосування позовної давності і належним чином обгрунтовувати причини її незастосування.
А наведена практика Євросуду може бути використана учасниками правовідносин як джерело права. Особливо при доведенні питання про застосування позовної давності.
_03_03.png)
