Верховний Суд України, переглянувши справу № 6-1957цс16, сформулював цікаву правову позицію щодо зупинення провадження у справі на підставі неможливості розгляду до вирішення іншої справи.
Відповідно до висновку ВСУ, суд, визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК, за якими провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, повинен, зокрема, враховувати, що підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується в тому випадку, коли по іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог або умов, від яких залежить можливість її розгляду.
Тобто, згідно постанови ВСУ від 1 лютого по справі № 6-1957цс16, суди повинні обгрунтовувати зупинення провадження у справі.
Юрист К. Цвєткова, проаналізувала постанову ВСУ з огляду на застосування такого виду «процесульної диверсії» як подання пов'язаного позову.
Недобросовісність учасників судового процесу у користуванні своїми процесуальними правами залишається актуальним питанням. Зловживання правами - одна з причин порушення процесуальних строків розгляду цивільних справ. Слід відмітити, що чинне законодавство не містить визначення терміну «зловживання процесуальними правами», однак, вищі суди інколи звертають увагу на дану проблему. Так, Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 15 березня 2010 р. «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» визначає зловживання процесуальними правами як «практику, спрямовану на свідоме невиправдане затягування судового процесу».
Для затягування розгляду справи сторони досить часто використовують різні засоби. Серед найбільш популярних - подача клопотань про відкладення розгляду справи, нез'явлення учасників судового процесу або їх представників на судові засідання, заявлення необґрунтованих відводів судді, подання безпідставних клопотань про витребування доказів, допит свідків та призначення експертизи.
Одним із видів таких «процесуальних диверсій» є подання пов'язаного позову. В даному випадку мова не йде про зустрічний позов у вже відкритому провадженні, а окремий позов до іншого суду. Наприклад, поширеною практикою у справах про стягнення заборгованості за кредитним договором є подання відповідачем позову до іншого суду про визнання такого договору недійсним. За таких обставин згідно з п. 4 ч. 1 ст. 201 Цивільного процесуального кодексу України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі: «Суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства».
З аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень України прослідковується, що суди не завжди докладно обґрунтовують ухвали про зупинення провадження у справі та обмежуються лише цитуванням ЦПК України. Такий формальний підхід судів дає підстави учасникам судового процесу активно користуватися ситуацією та нескінченно затягувати розгляд справ.
У світлі зазначеної проблеми цікавою видається постанова Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у цивільній справі № 643/1155/16-ц (№ 6-1957цс16) , яка стосується оскарження ухвали про зупинення провадження у справі.
У даній справі позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми боргу за договором позики та індексу інфляції. Відповідач, у свою чергу, подав до іншого суду позов про визнання вказаного договору позики недійсним та просив суд зупинити провадження у справі на підставі статті 201 ЦПК України. Суд першої інстанції зупинив провадження у справі, апеляційна інстанція залишила ухвалу про зупинення провадження без змін, а касаційна - відмовила у відкритті провадження.
Однак ВСУ, переглядаючи судові рішення, дійшов висновку, що суд порушив вимоги п. 4 ч. 1 статті 201 ЦПК України, оскільки при зупиненні провадження у справі «не проаналізував предмети спорів у справах і не вказав обставини, які б давали підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання недійсним договору позики виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді даної справи наявність обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, та можливості застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання, передбаченої статтею 625 ЦК України».
Тобто суд першої інстанції не обґрунтував мотивів свого рішення, обмежившись посиланням на іншу справу, до вирішення якої провадження зупиняється.
Отже, ВСУ визначив, що у кожному окремому випадку суд, зупиняючи провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України, повинен проаналізувати, чи дійсно інша справа стосується підстав, вимог чи умов, від яких залежить розгляд даної справи, та детально обґрунтувати мотиви свого рішення.
Крім того, ВСУ вказав, що суд першої інстанції порушив право позивача на розумні строки розгляду справи, необґрунтовано зупинивши провадження у справі. Цікаво, що ВСУ посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції», в якій справа заявника розглядалася національними судами більше 9 років.
Дійсно, зупинення провадження може призвести не лише до порушення розумних строків розгляду справи, а й до покладення на сторін додаткових витрат, як наприклад, у справах про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Сподіваємось, що постанова ВСУ позитивно вплине на ситуацію із затягуванням строків розгляду справ. Принаймні, висновки ВСУ повинні застосовуватись судами та можуть надалі використовуватись добросовісними учасниками судового процесу при оскарженні необґрунтованих ухвал про зупинення провадження у справі.
Джерело: ЮрЛіга
_03_03.png)
