У запропонованій частині документа наведено практику застосування судами при розгляді в апеляційному порядку в кримінальних справ ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. під час вирішення питань, пов’язаних із незаконними методами дізнання і досудового слідства. Нагадаємо, Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ проведено узагальнення практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства в кримінальних справах стст.3, 5, 6 конвенції за 2011 р. — І півріччя 2012-го.
Абсолютна заборона
Порушення вимог ст.3 конвенції у зв’язку з поганим,
нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з особами, яких тримають в установах досудового ув’язнення, та їх катуванням з боку представників держави й відсутністю ефективного розслідування скарг на таке поводження було констатовано Європейським судом з прав людини в рішеннях у справах: «Григор’єв проти України» (від 15.05.2012), «Клішин проти України» (від 23.02.2012), «Коробов проти України» (від 21.07.2011), «Ошурко проти України» (від 8.09.2011), «Нечипорук і Йонкало проти України» (від 21.04.2011), «Савін проти України» (від 16.02.2012).
Суди першої та апеляційної інстанцій у цілому правильно застосовують кримінально-процесуальне законодавство з урахуванням абсолютної заборони катувань, що закріплено як у ст.3 конвенції, так і у відповідних правових позиціях ЄСПЛ.
Проте основними причинами прийняття ЄСПЛ рішень, у яких констатується порушення ст.3 конвенції, є: відсутність правдоподібного та достовірного пояснення державних органів щодо причин виникнення в заявників чи їх близьких родичів тілесних ушкоджень під час їх перебування під вартою; відсутність ефективного розслідування скарг заявників чи їх близьких родичів на погане, нелюдське та таке, що принижує гідність,
поводження й катування з боку представників держави; незабезпечення збалансованості сили, застосованої до заявників працівниками міліції під час подолання їх непокори в контексті обставин події.
Правові підстави для дотримання права на абсолютну заборону катувань у кримінально-процесуальному законодавстві визначено в ст.22 КПК 1960 р. Зокрема, відповідно до ч.3 ст.22 цього кодексу «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів». Також за ст.368 КПК 1960 р. однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.
Як установлено положеннями п.1 ч.1 ст.366 КПК 1960 р., за результатами розгляду в апеляційному суді апеляцій на рішення, зазначені в ч.1 ст.347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови й повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд у суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено
таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п.4 ч.1 ст.374 КПК 1960 р.).
Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд у суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.
Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством докладно врегульовано порядок перевірки заяв обвинувачених (підсудних) під час судового розгляду про погане поводження.
Трапляються випадки, коли при розгляді справи в судовому засіданні підсудні та їх захисники заявляли про незаконні методи слідства, у зв’язку з чим суди направляли постанови прокурорам про перевірку даних заяв відповідно до ст.97 КПК 1960 р. Але перевірка заяв про скоєння злочину органом досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ прокурорами проводилася формально, не перевірялися всі доводи підсудних, останніх не опитували, а також у матеріалах таких справ були
відсутні пояснення осіб, на яких указували підсудні.
Як свідчить практика, непоодинокими були випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання й досудового слідства.
Нез’ясовані обставини
Суди першої та апеляційної інстанцій зобов’язані ефективно реагувати на заяви про застосування незаконних методів дізнання та досудового слідства.
Так, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8.04.2011 було скасовано вирок Новомосковського районного суду від 14.12.2010, оскільки при розгляді справи в суді першої інстанції Б.Р., який обвинувачувався за ч.2 ст.307 КК, заявив, що під час розслідування кримінальної справи до нього було застосоване фізичне насилля з боку працівників відділу в боротьбі з незаконним обігом наркотиків та слідчих, внаслідок чого він і визнав свою вину в злочинах, яких не скоював. Б.Р. просив порушити кримінальну справу щодо цих осіб за фактом заподіяння йому тілесних ушкоджень і фальсифікації кримінальної справи. У той самий день суд виніс постанову, згідно з якою заяву Б.Р. про скоєний злочин направив новомосковському
прокурору для розгляду в порядку ст.97 КПК 1960 р. Але ця постанова суду фактично залишилася невиконаною, оскільки постановою прокурора від 17.06.2010 не було прийнято рішення за заявою підсудного, у зв’язку з чим апеляційний суд скасував вирок суду, а справу направив для проведення додаткового розслідування, оскільки допущене порушення (неповнота досудового слідства) не могло бути усунено при розгляді справи в суді.
Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 16.06.2011 стосовно П.Л., Х.А. і С.Я., засуджених за ч.4 ст.187; пп.6, 12 ч.2 ст.115 КК, і повертаючи справу прокурору для додаткового розслідування, колегія суддів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 23.09.2011 зазначила, що раніше касаційний суд, скасовуючи вирок, у своїй ухвалі вказував, що органами прокуратури належним чином не перевірені доводи засуджених про застосування до них незаконних методів ведення слідства, дав критичну оцінку постановам про відмову в порушенні кримінальної справи від 12.09.2009 і 12.10.2009, якими слідчими прокуратури відмовлено в порушенні кримінальних справ за скаргами П.Л. і С.Я. про застосування до них незаконних методів ведення слідства.
Не беручи до уваги вказівку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції знову послався на ці постанови, як джерела доказів, при цьому судом не досліджувались матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ, в т.ч. і матеріали, зібрані органами досудового слідства відповідно до ст.3151КПК 1960 р.
Наприклад, ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 27.07.2010 розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Г.В., якого вироком Кіровського районного суду м.Кіровограда від 25.02.2009 засуджено за ч.2 ст.185, ч.3 ст.185, ч.1 ст.70, ст.71 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Г.В. зазначав, що до нього працівники міліції К.С. та Б.С. застосовували незаконні методи дізнання і досудового слідства, що вбачалось із матеріалів кримінальної справи, які було досліджено апеляційним судом. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу направлено прокурору на додаткове розслідування. Однією з підстав для такого рішення колегією суддів визначено порушення права на захист та необхідність прокурору перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього
незаконних методів дізнання і досудового слідства.
Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 3.03.2011 скасовано вирок Ленінського районного суду м.Вінниці від 16.09.2010 стосовно К.С., а справу направлено на додаткове розслідування, оскільки органи досудового слідства залишили нез’ясованими обставини, за яких засуджений писав явку з повинною та проводилося відтворення обстановки та обставин подій, хоча саме з цих підстав справу направляли на додаткове розслідування, так само поза увагою слідства та суду залишились пояснення засудженого про застосування до нього недозволених методів слідства, тому вирок суду першої інстанції було скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування.
Необхідність — у конкретності
Прикладом дотримання вимог ст.3 конвенції є ухвала колегії суддів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду м.Києва від 7.11.2011. Так, заслухавши учасників процесу, провівши судове слідство та судові дебати, заслухавши останнє слово засудженого, розглянувши матеріали справи та доводи апеляції, судова колегія вирішила, що апеляції учасників процесу підлягають частковому задоволенню, а вирок та постанова суду — скасуванню з направленням справи прокурору на
додаткове розслідування, мотивуючи своє рішення наступним: ні органи досудового слідства, ні суд першої інстанції не виконали вимог закону щодо встановлення мотивів учинених злочинів, які інкримінували засудженому Л.С., обмежившись лише загальними фразами в пред’явленому йому обвинуваченні й вироку суду: «діючи з корисливих спонукань та іншої особистої зацікавленості», не вказавши при цьому, в чому ж конкретно полягають корисливі спонукання та інша особиста зацікавленість засудженого, чим порушили вимоги ст.132 КПК 1960 р. про необхідність пред’явлення обвинуваченому конкретного обвинувачення, та порушили його право на захист, передбачене п.1 ч.1 ст.142 КПК 1960 р., згідно з яким обвинувачений мав знати, в чому його обвинувачують, і захищатись від пред’явленого обвинувачення.
Визнаючи винність Л.С. у скоєнні інкримінованих йому злочинів, суд першої інстанції послався на його явку з повинною, а також показання, надані під час досудового слідства та підтвердження їх при відтворенні обстановки і обставин події. Однак, як зазначено в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» від 11.02.2005 №2 визнання вини обвинуваченим чи
засудженим у вчиненні злочину має бути всебічно перевірено та підтверджено іншими доказами в справі. В судових засіданнях засуджений Л.С. вину у скоєнні злочинів не визнав та відмовився від даних ним на досудовому слідстві показань, пояснивши тим, що явку з повинною та показання на досудовому слідстві дав під тиском працівників міліції, який чинили на нього та на членів його сім’ї. За словами Л.С., він був безпідставно затриманий за нібито непокору працівникам міліції та заарештований, а тиск на членів його сім’ї здійснювався як безпосередньо, так і через нього. Колегія суддів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду м.Києва правильно зазначила, що наявність указаних показань засудженого вимагала надання їм обгрунтованої оцінки як на досудовому слідстві, так і в суді, з переконливим зазначенням, чому приймаються одні докази та відхиляються інші.
Колегія суддів апеляційного суду наголосила на тому, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення не звернув уваги на вимоги стст.28, 62 Конституції, ч.3 ст.22 КПК 1960 р. та стст.3, 13 конвенції, які передбачають, що обвинувачення не може грунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; кожен, чиї права та свободи, визнані в конвенції, було порушено, має право на ефективні засоби правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Розглядаючи заяви Л.С. про застосування щодо нього незаконних методів слідства, які фактично є заявами про скоєння злочину, суд у порушення вимог ст.97 КПК 1960 р. не направив ці заяви для розгляду компетентному органу, прокуратурі, для проведення належної перевірки і прийняття рішення у відповідності з законом, а вдався до самостійної їх перевірки, допитавши лише працівників міліції, і прийняв рішення про необгрунтованість заяв засудженого, що не належить до компетенції суду та не може бути визнано достатнім та ефективним правовим засобом захисту прав засудженого.
Також колегія суддів зазначила, що за правовою позицією Конституційного Суду, викладеною в його рішенні від 20.10.2011 №12-рп/2011 (справа за конституційним поданням Служби безпеки щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.62 Конституції), положення першого речення ч.3 ст.62 Основного Закону «обвинувачення не може
грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення в скоєнні злочину не може грунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених законом «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.
Нездійснений захист
22.12.2011 колегією суддів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляцією засудженого Г.С. на вирок Сакського міськрайонного суду АРК від 5.10.2011. В апеляції та доповненнях до неї засудженим Г.С. було порушено питання про скасування вироку щодо нього та направлення кримінальної справи на додаткове розслідування у зв’язку з відсутністю перевірки доводів обвинуваченого щодо застосування до нього незаконних методів досудового слідства, а також порушення його права на захист.
При перевірці доводів засудженого Г.C. було встановлено, що в день затримання, 22.06.2011, його не було допитано як підозрюваного у зв’язку з вимогою мати побачення із захисником, про що свідчать витребувані в засідання матеріали пояснення слідчого Х.Д. Підтвердилися записами журналу реєстрації виводу затриманих та взятих під варту осіб з камер ITT Сакського MO і твердження засудженого про те, що 23.06.2011 з ним проводив слідчі дії слідчий Х.Д. за участю адвоката Д., при цьому в матеріалах справи відсутня постанова про допуск як захисника зазначеного адвоката. Водночас міститься відмова засудженого від захисника, яка за викладених обставин не розцінена судом як добровільна.
Як встановлено апеляційним судом, в матеріалах справи міститься постанова про призначення Г.C. як захисника адвоката Ж.Д. Однак аркуш, на якому міститься зазначений документ, у матеріалах справи не пронумерований. Окрім того, судом було встановлено, що призначений адвокат захисту фактично не здійснював. А клопотання Г.C. про допуск як захисника його матері слідчим відхилено.
У зв’язку з наведеним судова палата в кримінальних справах Апеляційного суду АРК дійшла висновку про те, що судом першої інстанції не було перевірено
доводи засудженого щодо порушення його прав органами досудового слідства, незважаючи на те що він неодноразово заявляв про це в судових засіданнях.
_03_03.png)
