«ЗіБ» продовжує публікувати проведене Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ узагальнення практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах стст.3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. за 2011 — І півріччя 2012 р. У запропонованій частині документа піде мова про практику розгляду судами подань органів досудового слідства щодо призначення або продовження строків тримання під вартою. Крім того, наведено національну судову практику дотримання та застосування судами першої та
апеляційної інстанцій вимог п.1 ст.5 конвенції та стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог щодо надмірної тривалості тримання заявника під вартою.
За шаблоном
У гл.13 КПК 1960 р. визначено заходи процесуального примусу, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки, а також детально регламентовано порядок їх застосування.
За змістом положень кримінально-процесуального закону, взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, передбаченим у ст.149 КПК 1960 р. Відповідно до ч.2 ст.148 КПК 1960 р. такий запобіжний захід може бути застосовано до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного за наявності достатніх підстав уважати, що така особа буде намагатися ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.
При вирішенні питання про застосування
запобіжного заходу, крім обставин, зазначених вище, враховуються тяжкість злочину, у скоєнні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст.150 КПК 1960 р.).
Взяття під варту, в тому числі й на стадіях дізнання та досудового слідства, застосовується до осіб підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 3 роки (ч.1 ст.155 КПК 1960 р.), і, як зазначено у п.3 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.04.2003 №4, коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність.
У випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більш ніж 3 роки, взяття під варту допускається лише у виняткових випадках (ч.1 ст.155 КПК 1960 р.). Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші
запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв’язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість цього випадку має бути обгрунтована в поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді (п.3 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.04.2003 №4).
Як вбачається зі змісту надісланих судами матеріалів, подання органів досудового слідства та прокурорів мають певні недоліки. Найпоширенішими із них є: підготовка подань за стандартним шаблоном, недостатнє їх умотивування та обгрунтованість. Досить поширеним є й те, що в них здебільшого звернено увагу на тяжкість злочину та ризик того, що особа, яка його скоїла, може ухилятися від слідства й суду, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. При цьому на підтвердження зазначеного відповідні доводи та докази не надаються. У поданнях слідчих органів не повністю
зазначаються відомості про вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що характеризують особу. З такими поданнями погоджуються прокурори, які після відмов судів першої інстанції у задоволенні таких подань звертаються з апеляціями, чим порушують як норми національного законодавства, так і вимоги конвенції.
Поверхневе вивчення
При проведенні узагальнення також установлено, що, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, деякі суди допускали порушення вимог стст.148, 150, 155, 1651КПК 1960 р. та ст.5 конвенції, поверхово та неуважно вивчали матеріали кримінальної справи, а також доводи, викладені в поданнях органів досудового слідства, обирали запобіжний захід у вигляді взяття під варту формально, посилаючись на тяжкість злочину, при цьому не повністю з’ясовували дані, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, та інші важливі обставини, з якими пов’язано застосування такого виняткового запобіжного заходу, належним чином не вмотивовували своїх рішень.
Судді місцевих судів у цілому використовують у своїй практиці положення конвенції і рішення ЄСПЛ,
застосовуючи прямі посилання на такі джерела права в судових рішеннях. Так, постановою Селидівського міського суду Донецької області від 18.11.2011, яка була залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 2.12.2011, було відмовлено в задоволенні подання слідчого про обрання стосовно Ч.О. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Обгрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням тяжкості злочину, в якому обвинувачується Ч.О., його особи, що вперше притягується до кримінальної відповідальності, виховується в багатодітній родині, має постійне місце проживання, навчається, позитивно характеризується, а також того, що органами досудового слідства не надано конкретних доказів, що останній може ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту немає та позбавлення волі обвинуваченого в цьому випадку не є виправданим з точки зору наявності відповідного суспільного інтересу, а отже, суперечить вимогам ст.5 конвенції та практики ЄСПЛ.
Луцький міськрайонний суд застосував положення конвенції та практику ЄСПЛ у такій кримінальній справі: 1.11.2011 стосовно К.Р. прокуратурою Волинської області порушено кримінальну справу за
ст.15, ч.2 ст.201 КК, 7.07.2011 — за ч.3 ст.354 КК, у цей же день К.Р. був затриманий в порядку ст.115 КПК 1960 р., а 24.11.2011 Апеляційним судом Волинської області запобіжний захід щодо нього змінено на заставу. Через 10 хвилин після цього К.Р. був запрошений у прокуратуру Волинської області, де його повторно затримано в порядку ст.115 КПК 1960 р. за підозрою у скоєнні нового злочину, передбаченого ч.2 ст.368 КК.
Луцький міськрайонний суд, посилаючись на вимоги ст.5 конвенції та рішення ЄСПЛ від 6.11.2008 у справі «Миханів проти України», вважав, що подальше затримання слідчими органами після рішення суду про скасування затримання було порушенням вимог п.1 ст.5 конвенції та визнав незаконним затримання К.Р. При цьому зауважив, що після звільнення К.Р. з-під варти апеляційним судом не було проведено жодної слідчої дії, а справа, порушена за ч.2 ст.368 КК, розслідувалася в одному провадженні зі справою, у якій щодо К.Р. обрано запобіжний захід у виді застави. Суд дійшов висновку, що затримання К.Р. було використано органами досудового слідства як формальний привід для його подальшого тримання під вартою і здійснення тиску з метою отримання зізнавальних показань.
Нівелювання обов’язку
У судовій практиці часто трапляються помилки, що за своєю правовою природою аналогічні до констатованих порушень вимог ст.5 конвенції, що вимагає від судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підвищеної уваги до виправлення таких помилок.
Часто в поданні слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідність застосування такого запобіжного заходу обгрунтовується тим, що відповідна особа «буде намагатися ухилитися від слідства й суду та від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність», в належний спосіб не підтверджується фактичними даними.
Відсутність обгрунтування підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту автоматично переноситься в текст судового рішення, чим нівелюється обов’язок суду мотивувати свої рішення.
Наприклад, постановою Ленінського районного суду м.Вінниці від 18.02.2011 Р.О. було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Згідно зі ст.155 КПК 1960 р. тримання під вартою як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк понад 3 роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований і у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більш ніж 3 роки. Відповідно до постанови суду Р.О. підозрювався у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.
Однак у постанові суду винятковість тримання під вартою Р.О. не зазначається. Таким чином, постанова суду про обрання запобіжного заходу — взяття під варту — стосовно Р.О. була скасована й обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Криничанський районний суд Дніпропетровської області, обираючи запобіжний захід стосовно Б.С., який обвинувачувався за ч.4 ст.190 КК, єдиною підставою для обрання міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою визнав те, що особа обвинувачувалася в скоєнні особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до 12 років. У той час судом не було враховано стану здоров’я обвинуваченого, його сімейного стану, що на його утриманні перебувала 3-річна дитина, що він
повністю визнав себе винним та повернув викрадені кошти, страждає на низку системних хронічних захворювань, що в матеріалах справи відсутні дані, що останній міг ухилитися від слідства та суду, перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність та що обрання такого запобіжного заходу потрібно було для забезпечення процесуальних рішень.
Апеляційний суд ухвалою від 23.11.2011 скасував постанову районного суду, вказавши, що зазначені в постанові суду першої інстанції мотиви й підстави повинні відповідати вимогам конвенції і рішенням ЄСПЛ, згідно з якими міра запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не може бути виправдана очікуваним покаранням у вигляді позбавлення волі.
Трапляються випадки, коли суди обирають запобіжний захід — тримання під вартою — без достатніх підстав для його застосування.
Ленінський районний суд м.Кіровограда, розглядаючи матеріали подання слідчого стосовно В.К., обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого ч.4 ст.296 КК, обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд виходив з того, що обвинувачений є повнолітньою особою, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно
характеризується, однак вчинив умисний тяжкий злочин, змінював свої показання, тому обрав запобіжний захід — тримання під вартою.
Апеляційним судом Кіровоградської області скасовано згадану постанову й обрано В.К. запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, оскільки зазначені судом першої інстанції підстави не вказували на те, що обвинувачений буде переховуватися від слідства та суду або перешкоджати встановленню істини у справі та не могли бути підставою для обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою.
«Завищена» кваліфікація
Непоодинокими є випадки, коли в поданнях про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчими зазначалася «завищена» кваліфікація злочину, в якому підозрювалася особа, у порівнянні з кваліфікацією, що пізніше була представлена в обвинувальному висновку. Відсутність у суду законних можливостей ставити під сумнів кваліфікацію злочину «звужує» можливості застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою.
Суди, розглядаючи подання про обрання
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у багатьох випадках не мали достатньої інформації, яка характеризує особу.
Так, постановою Ленінського районного суду м.Вінниці від 21.01.2011 було задоволено подання слідчого та обрано Я.Р., обвинуваченому за ч.2 ст.289 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляцію на постанову суду, дійшла висновку про скасування зазначеної постанови та обрання Я.Р. менш суворого запобіжного заходу, який не пов’язаний із позбавленням волі.
Враховуючи, що обвинувачений був інвалідом ІІ групи з дитинства, мав ряд серйозних захворювань, потребував постійного нагляду лікарів, вперше притягувався до кримінальної відповідальності, не заперечував проти пред’явленого йому обвинувачення, навчався в ПТУ, мав постійне місце проживання, позитивно характеризувався за місцем проживання і навчання, колегія суддів апеляційного суду визнала за можливе обрати йому запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що забезпечило можливість його лікування та не завадило проведенню процесуальних дій з розкриття злочину.
Існують випадки необгрунтованого тримання під вартою осіб, які мають тяжкі захворювання, є
інвалідами, утримання яких під вартою позбавляє їх можливості отримувати належну медичну допомогу та догляд.
Так, суддею Київського районного суду м.Донецька за поданням слідчого взятий під варту К.С., підозрюваний у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.307 КК. Обираючи таку міру запобіжного заходу, суд послався на тяжкість вчиненого злочину, на те, що він був раніше судимий і може продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не надав оцінки тому факту, що К.С. відповідно до вимог ст.89 КК судимим не вважався, мав постійне місце проживання, був інвалідом І групи категорії А з ампутацією ніг, а тому потребував постійного стороннього догляду. Апеляційним судом Донецької області рішення судді місцевого суду скасовано як незаконне й стосовно К.С. обрано запобіжний захід у вигляді застави.
Як встановлено із матеріалів узагальнення щодо дотримання вимог ст.5 конвенції судами апеляційної інстанції, судді місцевих судів Вінницької області при розгляді подань слідчих органів про обрання (продовження, зміну) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою недостатньо враховували вік та стан здоров’я підозрюваних.
Так, ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 11.06.2010 було скасовано постанову
Ленінського районного суду м.Вінниці від 28.05.2010, якою задоволено подання слідчого та обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Суд не врахував, що Г.М. 1946 р.н. був особою похилого віку, також суд не звернув уваги на його стан здоров’я, що підтверджувався медичними документами. Тому Г.М. було звільнено з-під варти та обрано інший запобіжний захід — підписку про невиїзд.
Неналежна оцінка обставин
Траплялись випадки, коли органи досудового слідства за погодженням із прокурором зверталися з поданням про взяття під варту підозрюваних або обвинувачених, які страждали на тяжкі захворювання, були інвалідами І або ІІ групи.
Так, старший слідчий СВ ДПА Луганської області у 2011 р. звернувся до Ленінського районного суду м.Луганська з поданням, погодженим із виконувачем обов’язків прокурора Луганської області, про взяття під варту Г.С., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.27, ч.3 ст.212 КК. Слідчий, посилаючись на тяжкість скоєного злочину, вважав, що Г.С. міг ухилитися від слідства й суду, продовжувати злочинну діяльність або чинити перепони у встановленні істини у справі. При цьому слідчий не мотивував своїх висновків і не взяв
до уваги, що злочин, у скоєнні якого обвинувачувався Г.С., було вчинено ще в І півріччі 2010 р., обвинувачений від слідства не ухилявся, мав постійне місце проживання, одружений, на його утриманні перебував неповнолітній син. Крім того, Г.С. був інвалідом ІІ групи й страждав на ряд захворювань: цукровий діабет тяжкої форми, гіпертонічну хворобу 3 ступеня з кризовими перебігами, що виключали можливість надання йому належної медичної допомоги в умовах СІЗО. Ленінським районним судом м.Луганська було обгрунтовано відмовлено взяття під варту Г.С. і обрано міру запобіжного заходу у вигляді застави. Однак прокурор, не погоджуючись із таким рішенням суду, подав апеляцію, в якій безпідставно посилався на вчинення Г.С. злочину в період іспитового строку і яка була відхилена апеляційним судом.
Трапляються випадки, коли при прийнятті рішення про взяття обвинуваченого під варту судом не надано належної оцінки обставинам, які підлягають з’ясуванню, зокрема даним про стан здоров’я. Так, за поданням слідчого СВ Придніпровського РВ в м.Черкаси УМВС в Черкаській області обвинуваченій у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.187 КК, К.О.Г. постановою суду першої інстанції від 10.11.2011 було обрано запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою. Оскільки судом не надано оцінки обставинам, які підлягали з’ясуванню, відповідно до вимог ст.150 КПК 1960 р., а саме: даним про стан здоров’я обвинуваченої, яка мала вроджену ваду серця і у зв’язку з хворобою їй не рекомендовані фізичні та психічні навантаження, які можуть спричинити ускладнення, сімейний стан та іншим обставинам, що її характеризують і які повинні бути враховані судом. Відповідно до стст.3, 5 конвенції з метою вирішення питання щодо можливості тримання під вартою особи з таким захворюванням та можливості надання в таких умовах їй медичної допомоги ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 22.11.2011 зазначену постанову скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.
Тяжкість — не виправдання
У ЄСПЛ вироблена усталена судова практика та сформульовані основні «правові позиції» щодо вимог, які зобов’язані дотримуватися держави за п.3 ст.5 конвенції. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ наголошується на тому, що згідно з п.3 ст.5 конвенції особу, обвинувачену в правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою (рішення від
8.06.95 у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини»). Щоб дотриматися цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити всі факти «за» і «проти» існування реального суспільного інтересу, який за належного врахування принципу презумпції невинуватості виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які постановили рішення щодо тримання під вартою, не є завданням ЄСПЛ. Суд має з’ясувати, чи є у справі порушення вимог п.3 ст.5 конвенції, насамперед, виходячи з підстав, викладених у відповідних рішеннях національних судів і фактів, зазначених заявником у його скаргах (рішення у справі «Лабіта проти Італії»).
У практиці ЄСПЛ визначено, що існування обгрунтованої підозри щодо скоєння заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (рішення у справі «Єчус проти Литви»).
У своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, скоєного обвинуваченим, та ризик його ухилення від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п.3 ст.5 конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обгрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи й судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення від 21.12.2000 у справі «Яблонський проти Польщі», від 23.09.98 у справі «I.A. проти Франції», від 4.10.2001 у справі «Іловецький проти Польщі»).
При цьому ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і «проти» такого звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними» (рішення у справі «Смирнова проти Росії»). В усіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення від 23.09.2008 у справі «Вренчев проти Сербії»).
Альтернативні можливості
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Іззетов проти України» встановлено з огляду на те, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на те, що він раніше не був судимий та його було обвинувачено в участі лише в одному епізоді злочинної діяльності групи.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції, зокрема у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через 6 днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої зазначеним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обгрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Цигоній проти України» полягало в тому, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних та достатніх підстав для такого тримання та національні суди не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Паскал проти України» встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявника тримали під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обгрунтування застосування такого запобіжного заходу.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Плєшков проти України» визнано у зв’язку з тим, що в рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди не зазначали належних та відповідних підстав для такого тримання (Київський районний суд м.Харкова, Апеляційний суд Харківської області).
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Третьяков проти України» констатовано з огляду на те, що в рішеннях суду (Дзержинський районний суд м.Харкова), згідно з якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, були відсутні відповіді на аргументи заявника щодо незаконності тримання його під вартою.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у справі «Корнейкова проти України» встановлено з огляду на необгрунтованість постанови Дзержинського районного суду м.Харкова від 21.04.2012 про
обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стану здоров’я заявниці та того, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.
Порушення вимог п.3 ст.5 конвенції у згаданих вище рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв’язку з: відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що в разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку; відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід ЄСПЛ до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою — як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду — грунтується на презумпції, що з перебігом
ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обгрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи; відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування інших, окрім взяття під варту, запобіжних заходів; незабезпеченням права затриманої особи «негайно» постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.
З непередбачених законом підстав
Нечасто, проте трапляються випадки, коли судді спочатку продовжували строк затримання особи до 10 днів для вивчення особи, потім до 15 днів для вирішення питання щодо внесення застави, а після цього обирали міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Таке рішення було прийнято суддею Центрально-Міського районного суду м.Горлівки за поданням слідчого стосовно М.П., обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.186 КК. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області постанову
судді про взяття під варту М.П. було скасовано та обрано запобіжний захід, не пов’язаний з обмеженням волі.
Подібне рішення було прийнято суддею Ленінського районного суду м.Луганська стосовно Т.О., обвинуваченого в скоєнні злочину, передбаченого ст.15, ч.5 ст.191 КК. Із матеріалів розгляду подання слідчого про взяття Т.О. під варту вбачається, що суд спочатку продовжив його строк затримання до 10 днів для додаткового вивчення даних про його особу, потім продовжив строк його затримання до 15 днів для внесення застави, яка в межах цього строку була внесена в розмірі 100 000 грн, про що суду надано платіжне доручення від 14.10.2011. Незважаючи на це, суд 17.10.2011 по закінченню 15 днів затримання Т.О. необгрунтовано обрав йому міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Це рішення було скасовано Апеляційним судом Луганської області за апеляцією захисника Т.О. як незаконне й останньому обрано запобіжний захід у вигляді застави.
Бувають випадки продовження суддями строку тримання під вартою обвинувачених з підстав, які взагалі не передбачені законом.
Так, слідчий Київського РВ МВС м.Донецька звернувся до суду з поданням щодо продовження
строку тримання під вартою стосовно В.О., обвинуваченого за ч.3 ст.185 КК, з мотивів необхідності направлення його на стаціонарну судово-психіатричну експертизу й тривалого спостереження за ним. Хоча це питання вирішується відповідно до вимог ст.205 КПК 1960 р., суддя місцевого суду погодився з обгрунтованістю зазначених доводів і саме з цих підстав продовжив строк тримання обвинуваченого під вартою до 3 місяців. Аналогічне рішення було прийнято судом і стосовно В.А., який обвинувачувався у вчиненні крадіжки газової колонки з квартири разом з В.О.
Постановою судді Артемівського районного суду м.Луганська у 2011 р. безпідставно задоволено подання слідчого щодо взяття під варту К.Л., 1977 р.н., раніше не судимої, яка обвинувачувалася у викраденні разом з Ч.Є. 650 грн. у потерпілої К.Р. (ч.2 ст.185 КК). Суд послався на тяжкість вчиненого злочину, що дало підстави вважати, що К.Л. зникне або буде продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не врахував, що особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, страждає на захворювання щитовидної залози й має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, тому Апеляційний суд Луганської області скасував це рішення як необгрунтоване.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 28.04.2011 змінено вирок Ленінського районного суду м.Харкова від 2.02.2011 у справі за обвинуваченням Б.В. за ч.2 ст.15, ч.2 cт.185 КК, яким останнього визнано винним у скоєнні зазначеного злочину та засуджено до 1 року обмеження волі. Змінюючи вирок, судова колегія обгрунтовано виходила з наступного. З вироку суду вбачалося, що міра запобіжного заходу Б.В. була залишена попередня — взяття під варту з триманням у Харківському слідчому ізоляторі, — яка підлягала скасуванню, як зазначив суд, після доставлення засудженого у виправну установу.
Проте згідно зі ст.342 КПК 1960 р. у зв’язку з засудженням Б.В. до покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти. На цих обставинах апеляційний суд наголосив у своїй ухвалі, зазначивши, що засуджений перебував під вартою без законних підстав, пославшись на рішення ЄСПЛ від 2.09.2010 у справі «Марукин проти України», та звільнив Б.В. з-під варти в залі судового засідання. За таких обставин суд першої інстанції грубо порушив норми ст.342 КПК 1960 р., що стало підставою для зміни вироку суду.
Відповідність меті
Продовжуючи строки тримання під вартою, судді не завжди мотивують свій висновок щодо неможливості зміни міри запобіжного заходу особі, яку вже тримають під вартою 2 місяці та більше.
Так, за постановою Артемівського районного суду м.Луганська стосовно Р.В. та Т.В., обвинувачених у скоєнні злочину, передбаченого ч.3 ст.332 КК, приймаючи рішення про продовження строку тримання під вартою обвинуваченим до 3 місяців, суд послався тільки на необхідність проведення ряду слідчих дій. Апеляційний суд Луганської області, залишаючи це рішення без змін, зазначив, що районний суд навів «переконливі мотиви» щодо необхідності тримання згаданих осіб під вартою, хоча в постанові судді місцевого суду таких мотивів узагалі не було.
Суд відмовив у задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою з урахуванням правових позицій ЄСПЛ. Наприклад, постановами Хмельницького міськрайонного суду від 7.02.2012 відмовлено в задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою до 4 місяців П.Р. та М.М. В апеляціях прокурор просив скасувати зазначені постанови та направити справи на новий судовий розгляд, оскільки П.Р. та М.М. можуть ухилитись від
слідства й суду та перешкоджати встановленню істини в справі. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області від 10.02.2012 вищезазначені постанови залишено без зміни, а апеляції прокурора — без задоволення.
Колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про те, що обвинувачені є особами раніше не судимими, упродовж 3 місяців досудового слідства їм пред’явлено обвинувачення лише за ч.2 ст.185 КК, тобто у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років, а відомостей про їх фактичне переховування під час перебування на волі від органів дізнання, досудового слідства чи суду, перешкоджання встановленню істини у справі або продовження злочинної діяльності судом не встановлено. Приймаючи до уваги, що обвинувачені вину в скоєному визнали та сприяли слідству в розкритті вчинених злочинів, а також рішення ЄСПЛ у справі «Олейнікова проти України» від 20.12.2011, відповідно до якого тримання під вартою без обгрунтування підстав визнано порушенням пп.«с» п.1 ст.5 конвенції, колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про відсутність підстав для продовження строку тримання під вартою М.М. та П.Р.
Прикладом належного застосування норм конвенції та практики ЄСПЛ є розгляд Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи щодо обвинувачення О.Д. у скоєнні злочину, передбаченого ч.3 ст.308 КК, Б.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.187, ч.3 ст.308 КК, та Г.В. у скоєнні злочинів, передбачених ч.1 ст.185, ч.3 ст.308 КК. Захисник підсудного Г.В. заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу, гарантуючи його явку на засіданнях на вимогу суду.
Розглядаючи клопотання про звільнення підсудного з-під варти, суд послався на рішення ЄСПЛ від 15.11.96 у справі «Чахла проти Сполученого Королівства», відповідно до якого «будь-яке позбавлення волі має здійснюватися не тільки відповідно до основних процесуальних норм національного права, а також відповідати меті ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом №11, тобто захищати людину від свавільного позбавлення волі».
Суд звернув увагу на те, що сама по собі тяжкість злочину, у скоєнні якого обвинувачується підсудний Г.В., не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі «Ніколова проти Болгарії»). Суд при задоволенні зазначеного клопотання також врахував положення, викладені в рішенні ЄСПЛ по справі «Ноймайстер проти Австрії», відповідно до якого позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого в майбутньому вироку про позбавлення волі.
Передчасні висновки
Суди допускають помилки також і при розгляді подань органів досудового слідства про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту.
Так, Новоукраїнський районний суд Кіровоградської області задовольнив подання органів досудового слідства щодо зміни К.І., обвинуваченого в скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.190 КК, запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту. Суд дійшов висновку, що обвинувачений порушив умови підписки про невиїзд, ухилявся від досудового слідства, тому є всі підстави для зміни запобіжного заходу обвинуваченому на взяття під варту. Також із матеріалів справи вбачалося, що запобіжний захід — підписка про невиїзд — обвинуваченому належним чином не обирався, його не було проінформовано
належним чином про порушення кримінальної справи, тому висновки суду першої інстанції щодо обрання К.І. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту були передчасними. Ухвалою апеляційного суду цієї області постанову Новоукраїнського районного суду було скасовано.
Під час розгляду Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи за обвинуваченням К.В. у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.121 КК, захисник підсудного заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу на підписку про невиїзд, оскільки він визнає свою вину у вчиненні злочину, вперше притягується до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання та роботу, готовий відшкодувати потерпілому завдану шкоду.
Задовольняючи заявлене клопотання, суд у постанові послався на положення ст.9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований УРСР 19.10.73), у якому зазначено, що тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом, але звільнення може здійснюватися в залежності від надання гарантій явки в суд, а також на рішення ЄСПЛ від 15.11.1996 у справі «Чахла проти Сполученого Королівства».
Водночас не завжди в постановах про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту неповнолітніх містяться посилання на виняткові обставини, які можуть бути підставами для обрання їм найсуворішого запобіжного заходу. Так, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23.04.2010 змінено постанову Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 9.04.2010 стосовно Г.О., останній звільнений з-під варти та йому обрано запобіжний захід у вигляді особистої поруки, оскільки, обираючи запобіжний захід стосовно неповнолітнього, суд прийняв до уваги тільки тяжкість злочину, у скоєнні якого він обвинувачувався, та не врахував інших обставин, зокрема віку обвинуваченого, його позитивних характеристик, наявності постійного місця проживання та ін.
Захист від свавілля
У 2011 р. в апеляційному порядку скасовано постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.06.2011 щодо неповнолітнього підозрюваного Б. та обрано йому запобіжний захід — підписку про невиїзд із звільненням з-під варти у залі суду. Суд першої інстанції, обираючи найсуворіший запобіжний захід, послався як на позитивну характеристику
неповнолітнього за місцем проживання і навчання, так і на власний висновок про скоєння Б. інших злочинів, про які не йдеться ні в поданні слідчого, ні в протоколі судового розгляду.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд в ухвалі зауважив, що взяття під варту неповнолітнього було здійснено судом із порушенням порядку, встановленого законом, та з порушенням вимог ст.5 конвенції. Також зазначив, що в постанові вжиті формулювання, які суперечать презумпції невинуватості (твердження про скоєння підозрюваним злочинів без підтвердження цього обвинувальними вироками).
Проте в цілому суди враховують вимоги кримінально-процесуального законодавства при обранні такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, до неповнолітніх. Так, постановою Полтавського районного суду від 14.02.2011 було задоволено подання слідчого Полтавського РВВС та обрано стосовно Ш.О., 1996 р.н., запобіжний захід — взяття під варту. Судом було враховано, що підозрюваний фактично не відвідує школу, характеризується за місцем проживання посередньо, перебуває на обліку в ВКМСД Полтавського РВВС за скоєння правопорушення з 2009 р., крадіжку вчинив у стані алкогольного сп’яніння, справу щодо нього за
обвинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених ч.3 ст.185, ч.2 ст.289, ч.2, 185 КК, направлено до прокуратури в порядку ст.225 КПК 1960 р. Крім того, судом встановлено, що Ш.О. порушив умови запобіжного заходу, підписки про невиїзд, санкцією статті КК, за якою він підозрюється, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 3 до 6 років. Зазначена постанова суду не оскаржувалась у встановленому законом порядку.
Відповідно до ст.156 КПК 1960 р. тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більш ніж 2 місяці. Цей строк обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання, а закінчується в день надходження справи до суду.
Відповідно до ст.241 КПК 1960 р. кримінальна справа, яка надійшла до суду, повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.
Як свідчить судова практика, кримінальні справи надходять до суду майже наприкінці 2-місячного строку тримання особи під вартою.
Із зазначених обставин вбачаємо, що у КПК 1960 р.
законодавчо не було вирішено питання юридичної визначеності тримання особи під вартою у час після закінчення досудового слідства й до проведення попереднього розгляду справи в суді. ЄСПЛ стверджує, що «ця законодавча невизначеність не задовольняє критерію «передбачуваності закону», як цього вимагає п.1 ст.5 конвенції, про що ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях» (рішення у справі «Барановський проти Польщі»).
Також у рішеннях ЄСПЛ встановлено правову позицію, відповідно до якої практика тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, без конкретного юридичного підгрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію, несумісна з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через конвенцію, та принципом верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі «Єлоєв проти України», пп.50, 51). Ця проблема має системний характер в Україні (рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України», пп.98 і 101). ЄСПЛ зазначає, що тримання заявника під вартою протягом такого періоду не відповідає вимогам п.1 ст.5 конвенції і визнається порушенням цього положення.
_03_03.png)
